Серёжкины друзья

Серёжа Иванов ещё маленький, ему только шесть месяцев, оставить одного нельзя. А отцу и маме каждое утро надо идти в институт. Проснётся серёжка днём, закапризничает, а потом удивлённо рассматривает своими ясными глазёнками человека, который склонился над его постелью. Если бы он был несколько больше, то наверное, спросил: «Почему у меня каждый день новая няня?» Вчера это был серьёзный парень, который терялся от Серёжиного крика и не знал, что делать с мокрой пелёнкой, сегодня – весёлая, озорная девушка, которая легко развлекала мальчика.

-Друзья! У Эллы родился сын! – Сообщил кто-то третьей группе пол года тому. Зашумели, за галдели все сразу, поздравляли Игоря, который стал отцом. Навещали Эллу часто, а когда она вернулась из роддома, все пошли в гости к Ивановым. Теперь их было больше: вся третья группа и Серёжа… Сначала с малышом оставалась бабушка, а когда она уехала, на следующий день в институт Игорь пришёл один. Элле необходимо было брать академический отпуск на год. Товарищи задумались. Пять лет учились в одной группе, лучшей в институте. Тут все – товарищи, а группа – единый коллектив, одна семья. Пополам и радости, и горе, тут всегда найдётся доброе слово для друга, тут всегда подают руку дружбы. Так было и в этот раз. Обошлись без собраний и протоколов, решили: вместо Эллы будет оставаться с ребёнком кто ни будь из студентов. В группе 20 человек, и, если раз в три недели каждый из них пропустит один день, это учёбе не помешает.

Просто? Да! Помогли товарищу, дали возможность спокойно учиться. И не беда, когда парни спрашивают: «А что делать с Серёжей, когда он заплачет?».

-Учись развлечь ребёнка, пригодится в будущем – советуют девушки. А Серёжа, может быть, тоже понимал, когда можно капризничать, а когда – нет.

Расти, малыш! У тебя много друзей, хотя ты ещё маленький и не понимаешь этого.

В. Черкай, студент Станиславского мединститута. Комсомольський Прапор (Орган Станиславского обкома ЛКСМ Украины). 22 Марта 1961 года.

Сергійкові друзі

Сережа Іванов ще маленький, йому тільки шість місяців, залишити одного не можна. А батькові і мамі кожен ранок треба йти в інститут. Прокинеться Сергійко вдень, закапризує, а потім здивовано розглядає своїми ясними очинятами людину, яка схилилася над його ліжком. Якби він був декілька більше, то напевно, запитав: «Чому у мене щодня нова няня?» Вчора це був серйозний хлопець, який губився від Сережіного крику і не знав, що робити з мокрою пелюшкою, сьогодні – весела, пустотлива дівчина, яка легко розважала хлопчика.

-Друзі! У Ели народився син! – Повідомив хтось третій групі півроку року тому. Зашуміли, за галасували всі відразу, поздоровляли Ігоря, який став батьком. Відвідували Елю часто, а коли вона повернулася з пологового будинку, всі пішли в гості до Іванових. Тепер їх було більше: вся третя група і Сережа… Спочатку з малюком залишалася бабуся, а коли вона поїхала, наступного дня в інститут Ігор прийшов один. Елі необхідно було брати академічну відпустку на рік. Товариші задумалися. П'ять років вчилися в одній групі, кращій в інституті. Тут всі – товариші, а група – єдиний колектив, одна сім'я. Навпіл і радості, і горі, тут завжди знайдеться добре слово для друга, тут завжди подають руку дружби. Так було і на цей раз. Обійшлися без зборів і протоколів, вирішили: замість Ели залишатиметься з дитиною хто ні будь із студентів. У групі 20 чоловік, і, якщо раз в три тижні кожний з них пропустить один день, це навчанню не перешкодить.

Просто? Так! Допомогли товаришу, дали можливість спокійно вчитися. І не біда, коли хлопці питають: «А що робити з Сережей, коли він заплаче?».

-Учись розважити дитину, стане в нагоді в майбутньому – радять дівчата. А Сережа, можливо, теж розумів, коли можна вередувати, а коли – ні.

Рости, малюк! У тебе багато друзів, хоча ти ще маленький і не розумієш цього.

У. Черкай,

студент Станіславського медінституту. Комсомольський Прапор (Орган Станіславського обкому ЛКСМ України). 22 Березня 1961 року.